Нека да погледаме цветята,
разтварящи се в залеза ефирни.
И играта на светлината,
светлината в очите ти немирни.
Игра, която не разбирам
и да играя, признавам, не умея.
Хладни пръсти до сърцето допирам,
че нямам с друго да го сгрея.
Какво ни говорят цветята?
Защо тъжно се клатят?
Сочейки на запад, зад равнината,
любовта ли да изпратят?
И стихналият вятър какво говори,
в краката уж послушно полегнал?
Внезапно фалшивите маски събори,
изкикоти се и в мрака побегна.
© Севдалин берберов Все права защищены
Давай розглядати будемо квіти
Розчинені в сонця заграві вечірній,
Грає собою у теплому світлі
Світло очей твоїх неспокійних.
Гра, яку я не розумію
Та й грати, зізнаюся, сам не вмію.
Торкаються серця холодні мов змії
Пальці мої, то ж його не зігрію.
Про що нам говорять квіти,
Сумно киваючи цвітом?
Куди нам кохання подіти?
В заграві оцій спалити?
А що розказує вітер тихий,
До ніг припавши наших слухняно?
Раптом фальшиву він маску скинув,
Розреготався і в темряву канув.